Донька зреклася мене тільки тому, що я мало заробляла. Гануся народилася коли мені було 25 років. Ми з чоловіком дуже любили донечку. Бо вона була єдиною нашою дитиною. Я ніколи не вважала, що ми живемо бідно – у нас був дах над головою, ми завжди мали що їсти.
З чоловіком ми працювали на заводі. Донечку старалися одягати та взути не гірше від її однолітків, іграшки гарні дарували. Донечка захоплювалася народними танцями, і ми купували їй костюми, оплачували поїздки на гастролі. Потім назбирали грошей на престижний університет і Ганнуся вступила на юридичний факультет. Щотижня я передавала донечці гроші на навчання та продукти. Ми взагалі були наче подружками і довіряли одна одній. Тому те, що сталося згодом, мене мало не вбuло.
Наша Ганнуся закінчила університет і лишилася жити в місті. Все рідше запрошувала нас до себе. Раз, коли я приїхала до неї у гості, донька зустріла мене не словами “Мамо, як ви доїхали?”, а “Заховайте ту страшну картату сумку. Таких вже мільйон років ніхто не носить. Люди скажуть, що моя мама — селючка”.
Те слово мене вразило. Хіба не завдяки селу моя Гануся змогла закінчити університет і здобути престижну освіту? Якби ж не наш город, з якого ми продавали бульбу і городину, якби не кури і качки, то звідки б ми стільки грошей набрали?
Але я промовчала. Відтоді почала помічати, що мою скромну і милу Ганусю ніби підмінили. Вона стала соромитися мене. Далі ще гірше. Гануся вийшла заміж. Нас з чоловіком на весілля не запросила. Сказала лише: “Ми гучно не святкували”. Для мене це був шoк, бо ж як можна піти під вінець без благословення батьків? “Ну-у-у, нас Антонові батьки благословили”, — випалила мені донька, коли я таки приїхала до неї в гості.
На поличках у її квартирі я побачила фото з гучного весільного застілля. Я вдала, що не помітила їх. Хтось подзвонив у двері. “Ой, мамусю моя кохана, привіт. Проходь. У нас гості”, — чула Ганусин голос. У кімнату зайшла красива жінка мого віку. Вона була охайна, доглянута, модно одягнена. На відміну від мене — простої селянки. “Це — Лариса Федорівна,моя ма”, — коротко відрекомендувала мене Гануся своїй, як виявилося, свекрусі.
Але роль свекрухи тут більше підходила мені. Бо донька у присутності Аліночки (так назвалася моя сваха) жодного разу більше не назвала мене мамою. А от Аліночку вона просто закидала компліментами. “Ой, як шкода, що ви не змогли приїхати на весілля, — каже моя сваха Аліночка. — Як ваш чоловік? Уже одужав?” Мене наче громом вдарило. Я лише кивнула, як мені показала Гануся, яка стояла за спиною Аліночки.
Виявилося, що ми не приїхали на весілля рідної та єдиної доньки, бо в нас нібито тато захворів. “Мамусю, заходьте, коли будете близько. Чмоки-чмоки”, — прощалася моя доня із свекрухою.
“Ганнусю, що це було?” — запитала я. “Ти все не так зрозуміла, — спробувала викрутитися вона. А потім сказала: — Його батьки дали мені все: квартиру, машину, дорогий одяг. А що ти дала? Ти одягаєшся як жебрачка. Ти світу не бачила. Ти, крім своїх городів, нічого не знаєш. Як тебе людям показувати? Вони — освічені, заможні. Як мені їм показувати таку матір? Що ти дала мені?”. “Життя”, — промовила я. Але вона лише усміхнулась: “Життя кожен може дати. А як в ньому жити?”.
Я вибігла геть. Чоловікові нічого не розповідала. Але він і сам усе розумів. Про доньку майже не говорив. “Сором мені. Не зумів я її виховати людиною”, — якось сказав. Минали місяці, роки. У Ганусі народився синочок – наш онук. Але дізналися ми про це не від неї, а від сусідки Маринки, яка також жила в місті. Дуже хотілося внука побачити, та ганьбити доньку своєю незаможністю ми не стали. “Хто знає? Може, вона вже сказала, що ми помepли”, — спробував пожартувати чоловік.
Та одного дня Маринка принесла лихі новини. “У лікарні ваша Гануся. Від aлкoгoлiзму лікується”, — випалила сусідка. Ми довго не могли прийти до тями. “Чоловік її кинув. Іншу знайшов. Свекруха, яку вона так любила, шкіряні куртки і ексклюзивні сукні вже новій невістці дарує, — розповідала Марина. — Гануся стала пити. Дитину не пильнувала. Сестра чоловіка вашого онука забрала. З квартири її вигнали. Якийсь час жила у мене. Але і я не витримала. Відвезла її в лікарню. Так допилася, що під крапельницю довелося покласти”.
За кілька годин я уже сиділа біля ліжка своєї дитини. Яка ж вона була змарніла. Дуже довго спала та нарешті розплющила очі. —Доню моя кохана. Ну чому ж ти до мене не приїхала? — плакала я. — Може, хоч проклянеш мене? І мені легше стане.
– Такого не вибачають. Я ж тебе зреклася. На гроші тебе проміняла. Вигнала з хати. Яка ж я тобі доня?
Потім вона заплющила очі. А за якийсь час сумно промовила:
– Вибач мені, мамо.
А я плакала від щастя, бо знову почула слово “мама”.
Лариса Федорівна. Фото ілюстративне з відкритих джерел.
Джерело:intermarium.news