Якщо сказати, що обійстя сім’ї Білоусів з села Іванівців виглядає, мов відполірована копійка, це нічого не сказати. Якщо сказати про ідеальний довкола порядок, це так само нічого не сказати. Отак заходиш на подвір’я і вже хочеться роззуватися: доглянутий моріжок, як зелений килим, плетений тин – усе нагадує декорацію до народної вистави…
Тут мешкають цілком зрілі люди Оксана та Василь з татом і мамою. Особливість сім’ї в тому, що не брат з сестрою доглядають за мамою й татом, а навпаки. Оксана та Василь уражені невиліковною хворобою, яка називається прогресуюча м’язева дистрофія. Вони прикуті до інвалідного візка. Кімната аж світиться від вишивок і від Оксаниної посмішки.джерело
Чесно кажучи, термін “інвалідність” тут ніби й не пасує. – До чотирнадцятьох років я ще гасала з дівчатами, – розповідає вродлива жінка, – потім відчула, що мені дедалі важче ходити, м’язи дуже стомлювалися. Але не здавалася, на відмінно закінчила школу, відучилася в технікумі МОД. Та від працевлаштування довелося відмовитися, я вже за межі хати ходити не відважувалася…
Оксана з мамою об’їздили всіх медичних світил – ніхто допомогти не міг. Вдавалися до нетрадиційних цілителів – нічого не допомагало.
“Доктори водно казали, що хвороба Оксанки є спадковою і не лікується, хоч ніхто з наших предків на таке не слабував, хіба що десь там у дев’ятому коліні”, – пояснює мама Оксани.
Та якби ж то лише Оксану вразив цей недуг, а то захворів на таке саме брат.
– Біди мої почалися, як і в Оксани, після чотирнадцятьох років, – розповідає Василь. – А перед тим я займався активно спортом, відвідував лижну базу. Таки зміг понад силу вступити в ПТУ, вивчився на шевця. Спочатку працював у побуткомбінаті, відтак, як поступово мене покидали сили, відкрив шевську майстерню в селі. Але й те було заскладно, тепер я, як видите, сиджу з сестрою вдома… Василь не сидить на шиї в батьків, ремонтує взуття односельцям. Носа не вішає. “Я потрібний людям”, – каже.
Тепер повернемося до красуні Оксани. Жінка поринула з головою в вишивання та виготовлення святкових сувенірів. Ще маленькою її мама навчила вишивати. Скільки подушок обшила, скільки обрусів та серветок вишила, скільки вишила чоловічих і жіночих сорочок, того й порахувати не береться.
Має постійні замовлення. Комусь речі дарує, комусь продає. Сільський староста Василь Мочернюк, колишній Оксанчин однокласник, твердить, що “в селі за честь мають носити Оксанчині вишиванки”. Оксана з мамою мають ще один талант – кулінарний. Великодній сніданок і різдвяну вечерю ніде так смачно й добірно не готують, як у сім’ї Білоусів. (“Приїздіть на Різдво, переконаєтеся”, – запрошує журналістів мама).
Слід додати, що Оксана не висиджує денно і нощно за вишиттям, інакше не мала б того рум’янцю на обличчі і того живчика в очах. Жінка користується візком на електроприводі, ним їздить по селу, возить на задній підніжці вуличних дітлахів, влітку купається в річці, засмагає.
“Не розумію тих, хто впадає у відчай, коли щось не так складається, життя – воно ж прекрасне!”, – цілком щиро мовить жінка. І спробуй їй не повірити!
Андрій МАЛАЩУК