“Після дитбудинку життя моє стало ще важче, доки одного разу не втерла мої сльози одна старенька”

“Після дитбудинку життя моє стало ще важче, доки одного разу не втерла мої сльози одна старенька”

Життя моє, не склалося з самого дитинства. Мене ще немовлям підкинули в лікарню. Далі було важке дитинство, постійна самотність. Цілими днями я сиділа біля вікна своєї кімнати, виглядаючи маму. Вона часто приходила до мене уві сні, така красива і рідна.

Після дитбудинку, життя моє стало ще важче. Я працювала на заводі і жила в крихітній кімнатці, в комуналці. З сусідами мені так само не пощастило. Це була багатодітна сім’я. Батьки – алкоголіки, їхні діти були дрібними злодюжками.

Одного разу я прийшла з роботи і побачила вибиті двері у себе в кімнаті. Все було перевернуто догори дном. Природно, всі мої заощадження зникли. Винних я так і не знайшла, сусіди зробили вигляд, що нічого не знають. У мене увірвався терпець, і я сказала їм, що якщо не повернуть мої гроші, то я буду змушена звернутися в міліцію.

– Як ти смієш, пройдисвітка, звинувачувати нашу чесну сім’ю в крадіжці? – кричала моя сусідка Клава, ледве тримаючись на ногах.

– Забирайся звідси! – вигукнув її чоловік і, схопивши мене за комір, викинув в під’їзд.

Я сиділа на лавочці в парку, і гірко плакала, не розуміючи, за що мені це все? Була пізня осінь, накрапав дрібний, холодний дощ. Я не знала куди мені йти, у мене не було ні друзів, ні близьких.

– Дорогенька, у вас щось трапилося? – запитала у мене старенька, яка гуляла з болонкою.

Подивившись на неї, я ще більше розридалася. Жінка сіла біля мене, і погладила мене по спині, заспокоюючи. Я відчула душевне тепло, яке виходило від неї. Не знаю чому, але я розповіла їй все про своє життя.

Ми проговорили години дві. Віра Іллівна вже вся змерзла, собачка її стала жалібно скиглити.

– А підемо до мене, Аннушко. Я напою тебе смачним чаєм з пирогом, а вранці вирішимо, що тобі робити далі, – сказала бабця і взяла мене під руку. Я слухняно пішла за нею, відчуваючи в цій жінці рідну душу.

Наступного дня ми з Вірою Іллівною пішли до дільничного. Я розповіла йому все про своїх сусідів і написала заяву. Дільничний сказав, щоб я не хвилювалася, він у всьому розбереться і проведе серйозну розмову з моїми сусідами. Більше вони не потурбують мене.

Так і сталося, ввечері я повернулася додому, Михайло, мій сусід, був тверезий. Він слізно вибачився переді мною і пообіцяв повернути мені зниклі гроші, як тільки отримає зарплату.

Кожен день, після роботи, я поспішала в гості до Віри Іллівни. Бабулька завжди чекала мене біля вікна і побачивши мене радісно махала рукою і йшла на кухню ставити чайник.
Віра Іллівна, була так само самотня, як і я. Чоловіка вона давно поxoвала, а дітей ім Бог не дав. Ми прив’язалися одна до одної, я поспішала з роботи до неї, знаючи, що мене чекають і я комусь потрібна.

Жінка давно запрошувала мене переїхати до неї жити, адже вона жила одна у великій, просторій квартирі. Я відмовлялася, мені було не зручно, я розуміла, що старенька мене просто жаліє.

– Здрастуй, Аннушко! У мене сьогодні вночі, стався нaпaд гiпepтонії і навіть не було кому подати мені склянку води! Я скільки разів просила тебе, переїжджай до мене, будь ласка, – сказала Віра Іллівна і розплакалася.

Мені стало дуже соромно і незручно перед нею за свій егоїзм. Я пообіцяла їй прямо сьогодні забрати свої речі і переїхати жити до неї. А вже наступного дня, після мого переїзду, Віра Іллівна потягла мене до нотаріуса і переоформила на мене свою квартиру і дачу.

– У мене нікого крім тебе немає Аннушко, все одно все дістанеться державі. А так, я буду спокійна за тебе і у тебе буде власне житло.

Я обняла бабусю і поцілувала, нарешті здійснилась мрія мого дитинства. Тепер у мене є бабуся і будинок.

Якось, прокинувшись серед ночі, я почула якийсь незрозумілий шурхіт на кухні. Увімкнувши світло, я закричала. На підлозі лежала Віра Іллівна. Жінка намагалася піднятися, але гострий біль в нозі зупиняв її.

Я хотіла допомогти бабусі, але вона була занадто важкою. Злякавшись, я вибігла на сходовий майданчик і стала стукати в усі двері. Була пізня ніч і мені ніхто не відкривав. Розгубившись, я не могла збагнути, що мені робити. Раптом, один з сусідів відкрив двері і запитав, що у мене сталося.

Чоловік зайшов до нас, подивився на Віру Іллівну і присвиснув. Він скомандував, щоб я не чіпала бабулю, а сам пішов до телефону викликати швидку допомогу.

Як виявилося, Максим був лікар-тpaвматолог. Він припустив, що у бабусі важкий пеpeлом, але потрібно їхати в лікарню і тільки після рентгена робити висновки.

Сусід наш мав рацію, він поїхав разом з нами і контролював весь процес. Вірі Іллівні наклали гіпс і запропонували госпіталізацію. Старенька стала відмовлятися, благально дивлячись на мене.

Я наполягла на домашньому лікуванні, а Максим підтримав мене, пообіцявши медикам щодня відвідувати сусідку і спостерігати за нею. Максим стримав своє слово і приходив до нас щодня. Ми пригощали його чаєм і подовгу розмовляли втрьох.

– Це він до тебе, Аннушкo, бігає, – сказала якось після його відходу старенька.

– Подобаєшся ти йому, я відразу це помітила. Ти придивись до Максима, він дуже хороша людина.

Я почервоніла, але нічого не сказала. Максим давно мені подобався, напевно, я закохалася в нього, як тільки побачила. Бабуся моя швидко йшла на поправку. Незабаром їй зняли гіпс, але ходити тепер їй доводилося з паличкою.

Якось я прийшла з роботи і помітила, що Віра Іллівна поводиться дивно. Жінка дивилася на мене змовницьки, а потім сказала:

– На вихідних, Аннушкo, поїдемо на нашу дачу. Вже весна і потрібно приводити ділянку в порядок. Я домовилася з Максимом, він відвезе нас на машині, а заодно і дах подивиться.

Віра Іллівна почервоніла і пішла до себе в кімнату. Я розуміла, що бабуля моя щось не договорює, але промовчала, вдаючи, що нічого не помічаю. В суботу ми вирушили втрьох за місто. Дача мені дуже сподобалaся. Затишний, невеликий будинок і чудовий фруктовий сад, не міг не тішити.

Увечері Максим приготував шашлик, ми накрили шикарний стіл в саду і сіли вечеряти. Після вечері, Максим пішов в будинок і вийшов назад з якоїсь коробочкою в руках.

– Аннo, я давно люблю тебе, напевно з першого погляду, як тільки побачив тебе заплакану на сходовому майданчику, – Максим посміхнувся і простягнув мені коробочку з обручкою.

– Прошу тебе стати моєю дружиною, – сказав Максим і опустив голову.

 

Я розгубившись від несподіванки подивилася на Віру Іллівну. Бабуся сиділа зі сльозами на очах і не витримавши моєї паузи, прошепотіла:

– Погоджуйся донечко, погоджуйся!

Я посміхнулася Максиму і обняла його. Рік тому, я навіть не мріяла про таке щастя. За цей час, я знайшла свою рідну душу – мою бабусю, знайшла затишний будинок і кохану людину.

Після цього, я повірила і в мрію, і в щастя.

Джерело:osoblyva.com

Повне або часткове копіювання категорично заборонене!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

error: Content is protected !!