Я не хочу виховувати доньку чоловіка від першого шлюбу. Ми це ще до одруження обговорювали, але саме зараз, коли дівчинка переїхала до батька, мене чомусь усі осуджують.
Мій чоловік має колишню дружину і тринадцятирічну доньку. Чесно кажучи, я з дітьми не вмію ладнати. Мені якось не комфортно в їх присутності і все тут. Тому, перед одруженням я попередила свого чоловіка, що ні знайомитись, ні приймати його доньку в себе не буду. Він сприйняв це спокійно і з розумінням. Так і жили донедавна.
Все змінилось з появою другого чоловіка у колишньої чоловікової дружини. Після появи малюка в тій родині, колишня сказала, що з двома дітьми не справляється. Тим паче, у доньки чоловіка почався перехідний період. Тому вона просто зібрала її речі, посадила на потяг і відправила малу до тата.
Я відразу сказала, що приймати чужого підлітка в перехідному віці і перекроювати життя не буду і що ще до шлюбу обговорювали, якщо виникне така ситуація, ніхто нікого не змушує. Тим паче, я сама щойно стала матір’ю, ще й тижня не пройшло.
У мене є своя квартира і я повернулася в неї з немовлям.
Дочку він звісно забрав. Приїхав з нею до мене, але я в дім їх не пустила. Хоч про все ми говорили заздалегіть, але щодня до мене телефонує він, або хтось із родичів і намагаються пояснити наскільки ж я не права. Що чоловікові, який залишився сам не сам з дитиною, потрібна моя жіноча допомога.
Мою позицію, що я не можу прийняти дитину від першого шлюбу і що мій чоловік знав про це з самого початку, ніхто не чує.
Невже я повинна була постійно викручуватись. Вдавати якусь радість, намагатись знайти спільну мову з тим, з ким знаходити її не бажаю. Невже чесне “ні” це так погано.
Автор Анна К.