З першим чоловіком ми одружилися дуже молодими, коли нам обом було по дев’ятнадцять років. Тоді ми керувалися юнацьким захопленням. Але в сімейному житті, до якого ми, як виявилося, були не готові, емоції швидко пішли на спад. Вже через рік наш союз нагадував звичайну рутину.
Ні, ми не сварилися, наші відносини були рівними, майже «порожніми», які не приносили ніякої радості. Ми з чоловіком не висували один одному претензій, хоча я відчувала, що у нього в душі, як і у мене, накопичується сум. Іноді цей сум вихлюпувався назовні, і тоді між нами виникали словесні перепалки, після яких я відчувала спустошення.
Коли нам з чоловіком виповнилося по сорок років, наша дочка досягла повноліття. Тоді ми з чоловіком і вирішили розійтися, адже продовжувати все це просто не було змісту. Ми розлучилися – мирно, без зайвих докорів і безглуздих сварок. З дочкою ми серйозно поговорили, пояснили ситуацію. Вона зрозуміла нас, але я відчувала, що їй важко в моральному плані.
Та вона дуже швидко відновилася, адже поїхала вчитися в столичний університет. Ми живемо в селищі, тому у нас немає відповідних навчальних закладів. Наступних п’ять років я прожила сама. Дочка приїжджала додому лише в період канікул. Я ж весь цей час насолоджувалася відсутністю психологічного дискомфорту, що викликається необхідністю перебувати під одним дахом з чоловіком – людиною, яка в останні роки стала для мене абсолютно чужою.
Я вже звиклася з думкою, що далі житиму одна. Але якось подруга запросила мене на свій ювілей. Там я познайомилася з сорокасемирічним Андрієм. Він був розлучений. Я відразу відчула в ньому споріднену душу. Подібні речі в зрілому віці відчуваються найбільш гостро. Спочатку ми просто спілкувалися, потім наші зустрічі все більше нагадували романтичні побачення. Ніяких різких емоційних сплесків, як у молодому віці, не було. Було присутнє лише розуміння, що між нами виник міцний духовно-інтелектуальний зв’язок, те саме почуття, коли з людиною не хочеться розлучатися ні на хвилину.
Через деякий час я усвідомила, що Андрій саме той чоловік для мене. Через пів року після знайомства ми вирішили жити разом. Я хвилювалася, як цю новину сприйме моя донька, але даремно. Доросла донечка лише побажала мені щастя. У неї самої в цей час уже зав’язалися романтичні відносини з хлопцем, то ж вона добре мене розуміла.
Я переїхала жити до Андрія в його приватний будинок. Зараз ми разом вже майже три роки, і я щаслива! Тепер я усвідомлюю, наскільки це важливо, щоб між чоловіком і жінкою був міцний духовний зв’язок. Без цієї складової неможливо побудувати міцного союзу і випробувати справжнє глибоке почуття. Я навіть не припускала, що в свої сорок п’ять я ще можу бути такою щасливою.
З Андрієм ми жодного разу не сварилися. Зрозуміло, іноді між нами виникають дрібні побутові розбіжності, але вони швидко вирішуються шляхом діалогів, швидкого пошуку компромісів і спільного прийняття рішень. А ще між мною і Андрієм сформувався інтуїтивна зв’язок. Ми буквально з півслова розуміємо і відчуваємо настрій один одного. У процесі спілкування з ним я зрозуміла, що у нас однакові моральні цінності, життєві орієнтири, прагнення і бажання.
Тепер я знаю, що любов приходить до людей і в зрілому віці, навіть після сорока років. Якось донечка запитала мене:
– Мамо, а як правильно вибрати собі чоловіка?
– Треба відчути його душею, – відповіла я.
Фото ілюстративне