Ігор наполіг, аби переїхати в нову квартиру. Батьки відмовляли:
– Як даватимеш сам собі раду на інвалідному візку? Продукти привеземо, поприбираємо, але…
– Я навчився. І мені вже набагато краще. А потім стану на ноги.
Він не міг більше бути тут, у батьківському помешканні. Все нагадувало про Наталку. Ігор кохав дружину. Свекри добре ставилися до невістки. Чого їй бракувало? Це питання не давало Ігореві спокою.
Він не знав, що Наталка зустрічалася з колишнім однокласником – своїм першим коханням. Що позбулася його, Ігоревої, дитини. А потім захотіла подати на розлучення. Коли правда відкрилася, вирішив: життя закінчилося. Його автівка злетіла з дороги. «От і все», – подумав. Але на Небесах вирішили: туди ще рано.
Ігор був потовчений, ніг не відчував. Медики давали надію: повинен ходити. Потрібен час.
Веселий, говіркий Ігор став похмурим мовчуном. Рідні хвилювалися, аби знову не надумав звести порахунки з життям.
У будинку, що звели на місці гаю, купили квартиру для Ігоря. Туди й вирішив перебратися. А мав там жити з Наталкою.
Нове помешкання на третьому поверсі. З вікон видно приватні оселі. Навпроти – будинок, довкола якого море квітів. Їхня господиня дуже молода. І в неї маленька дитина. Дівчинка. Ігор нікого більше біля хати не бачив, крім них.
Спостерігав, як незнайомка викохує свої квіти. Мабуть, вона добра, думав. Але, певно, її зрадили. Як його.
Бувало, вона зупиняла погляд на багатоповерхівці. Наче, відчувала: хтось за нею спостерігає. Ігореві аж ніяково ставало.
Йому здалося, що в незнайомки особливе ставлення до жоржин. Вона гладила їхні голівки. І сумувала. Жоржин багато. Розкішних. Різнобарвних…
Коли похолодало, рідше її бачив. Вела вранці маленьку до садочку. Весь день була на роботі чи на навчанні. Увечері обидві поверталися додому.
Ігор чекав весни, коли вона знову висаджуватиме квіти й доглядатиме їх…
– А ти повеселів, сину, – якось мовила матір. – Може, справді, добре, що перебрався сюди.
Не зізнався, що причиною його зміни є сусідки з будинку навпроти, які й не здогадуються про його існування. Якби міг ходити, то… Ще не може. В кутку стоять милиці. Лікар сказав: скоро вони знадобляться. Це втішає. А поки ноги слухаються погано і болить, мучить минуле. Особливо, коли приходить у сни Наталка. Тоді він думає про ненароджену дитину. Може, це був хлопчик. А чи білява дівчинка, схожа на ту, яку бачить через вікно. І йому знову хочеться ступити у невідомість, й більше ніколи не повертатися в цей світ.
Сумні думки проганяла поява незнайомки з дитиною. Вони не знали, що рятують його…
Ігор знову почав створювати ескізи меблів. У його батьків власна справа – виготовляють меблі. Ігор також працював у сімейному бізнесі. Його дизайн подобався замовникам.
– Ти повернувся до роботи, – полегшено мовив батько, дивлячись на нові ескізи. – Які цікаві задумки…
«Це повернула мене незнайомка та її малеча», – подумав. Але промовчав…
…Ігор змінив візок на милиці, згодом милиці – на палицю.
…Знову осінь. Квітнуть жоржини. Він помітив: незнайомка ніколи не зрізала жодної квітки.
Зателефонував матері. Попросив купити букет жоржин та іграшку для маленької дівчинки. Мати з тривогою поцікавилася, для кого. Невже далася чутись колишня невістка?
– Для сусідки. З будинку навпроти, – пояснив.
З палицею, букетом жоржин і лялькою Ігор поволі переходив дорогу. Незнайомка поралася на квітнику. Дівчинка бавилася поруч.
– Доброго вечора, – привітався. – Ці квіти – для вас, а лялька – для вашої доні.
– Племінниці, – усміхнулася. – Хто ви? Я вас не знаю.
– А я з вами давно познайомився. Відколи оселився в ось цей будинок.
Вона здивовано дивилася на молодого чоловіка.
– Я повинен вам розповісти свою історію…
– Вам незручно стояти. Заходьте до хати, будете нашим гостем.
Він знову прожив Наталчину зраду, аварію, біль у ногах та душі. Коли закінчив розповідь, відчув полегкість. Бо все залишав за межею нинішнього дня.
Дарина також повідала свою історію. Вона жила зі старшою сестрою. Їхніх батьків давно не стало. У сестри був наречений. Від нього й народила Яринку. Після цього він зник. Згодом сестра зустріла іншого чоловіка. Але її обранець не любить дітей. То ж заявила Дарині: або та доглядає за малою, або віддасть Яринку до сиротинця.
– Жоржини… вони для вас, Дарино, щось означають?
– Їх любила моя мама. Це пам’ять про неї.
Повернувшись додому, Ігор дивився у вікно, поки в Дарининій оселі не погасло світло. З ніжністю згадував її рухи, голос, погляд… Вона ніяковіла, коли Яринка кликала її мамою. А ще на її обличчі він побачив смуток і втому.
Він уже давно закохався в сусідку з будинку навпроти. І одного осіннього дня зізнається їй.
Автор – Ольга ЧОРНА, за матеріалами видання “Наш День”
Джерело:ohlyad-svity.pro