— Шкoда мені тебе, Вікторе, — по-людськoму і по-сусідському. Тож послухайся, сину, моєї поpади – одpужися з Наталкою Зубенчихою. Матимеш собі гаpну дружину, а дітям — матір. Наталка розгорнула конверт: «Прoбач мені, дорога моя. Хочу, щоб ти зрoзуміла: дyже бaгато гoря запoдіяла мені жінка, яка наpодила мене на свiт»..
Павло Діброва повертався з сільмагу, спираючись на ціпок та відсапуючись, і дивувався сам собі: йде ж по рівній дорозі, не під гору, а ступати так важко, ніби хто до ніг пудові гирі поначіплював. От і дожився, от і нема здоров’я. Зітхнув: літа-літа… А душа не хоче з ними миритись, прагне чоловік ще до чогось рук докласти. Джерело
Холодний осінній вітер студить старому обличчя, жбурляє в очі рідкі пухнасті сніжинки та котить під ноги слухняне жовте листя.
Біля Сидоренчишиного двору від невеселих думок його відволікли сердиті жіночі голоси. З цікавістю прислухався — будуть для дружини Одарки новини…
— Знов його принаджуєш! Скільки разів я тобі говорила, щоб і до двору не пускала, а ти таки своєї! Він уже зовсім відбився від дому, — захлинаючись, строчила Сидоренчиха.
Її молода сусідка марно намагалася дочекатися паузи, щоб сказати бодай кілька слів на своє виправдання. Тому, побачивши Павла, голосно мовила вже для нього:
— Та чи ж я вuнна, що він за мною слідком бігає! Нагодуй його, то й не тікатиме з двору.
Повернулась і пішла в хату, грюкнувши дверима.