Мама моя нещодавно занедужала. Сумує дуже, хоче побачити Наталю. Але сестра вже багато років не їде в село до батьків, бо я тут живу в їхній хаті.
Моя старша сестра ще молодою поїхала в місто, покинула батьківський дім, там вийшла заміж, з чоловіком купила квартиру. Має Наталя троє діток. Роки минали, діти роки, в місці стало тісно жити усім в одній квартирі.
А я залишилася жити з батьками, як молодша донька. Все життя пропрацювала продавщицею в сільському магазині, але для села отримувала чималу зарплату. Жіноча моя доля не склалася, заміж ніхто не кликав, тому все своє життя я присвятила своїм батькам. Тато з мамою були мені найрідніші люди, з ними я ділилася усім: хвилюваннями, проблемами, турботами і маленькими радощами.
Сестра з сім’єю з міста приїжджала рідко, лише на свята, вона жила своїм життям. Коли приїжджала, батьки пакували сумки, давали онукам гроші і вони їхали. Ні Наталя ні наш зять жодного разу татові з мамою не допомогли, вони всі ці роки вважали, що якщо я живу з батьками, то всі робота й на мені має бути.
А коли діти виросли, Наталя з’явилася на порозі з серйозним проханням, просила в батьків гроші, щоб купити більшу квартиру. Але у тата з мамою не було. Тоді вона сказала, щоб вони продали хату, адже вона у батьків велика та гарна. Але тато з мамою відмовилися, сказали, що хочуть доживати віку у своєму домі, а ми поділимо хату, коли їх не стане і все. Відтоді Наталя до нас більше не приїжджала.
Зараз мамі недобре, вона сумує за сім’єю Наталі, за онуками. Я щодня набираю сестру, хочу попросити її навідати батьків, приїхати до мами, та ні вона, ні чоловік, ні діти не беруть телефон. Вони більше знати нас не хочуть. Я переступила б через свою гордість, благала б приїхати в село, але ми тепер для них гірше ворогів.