– Мама – моя найближча людина в світі! – розповідає про себе 32-річна Ірина. – всім, що у нас з сестрою є, ми зобов’язані нашій рідній матусі!
– А батько?
– Батько? Живий-здоровий, ще не старий і відчуває себе чудово. Я так думаю. Ми з ним багато років не спілкуємося. Бачити його не хочу, і нічого знати про нього – теж. Він просто зрадив нас, мені непросто зрозуміти, як можна так вчинити.
– А що сталося?
– А що з чоловіками трапляється ближче до сорока років? Сивина в бороду. У нашому дитинстві ще зустрів іншу жінку, на десять років молодше мами, і пішов до неї. Мені тоді було 15 років, а сестрі моїй – 7. У нас була просто ідеальна сім’я до того. Тато з нами займався постійно, всьому вчив. Коли хворіли, біля нашого ліжка сидів цілодобово. Усе нам купував. У день зарплати вів нас з сестрою в магазин, і – вибирайте, мовляв, дівчата, що душа просить, все вам куплю, що лиш попросите зараз. І купував. Мама сварила його потім, а він – ну вони ж дівчатка, принцеси мої, красуні. Ми з сестрою його просто обожнювали.
– Зрозуміло. А потім?
– А потім з’явилася ця Тамара. Познайомився на роботі і закохався. Пішов до неї. Правда, пішов буквально в чому стояв, майно не ділив, все нам залишив. Спочатку ніхто не вірив навіть – ні в школі, ніде. Перепитували – мовляв, твої батьки розлучилися? “Не може бути, ти, напевно, жартуєш! Нічого собі жарти”. Що відчувала наша мама – не передати. У себе вона не могла прийти пару років точно. Через це, я вважаю, і занедужала вона, на жаль, потім. Все-таки дуже мама нашого тата кохала. Так більше нікого у неї потім і не було, вона залишилася самотньою.
– А батько твій, він як?
– У батька все в шоколаді. Живе з цією Тамарою й досі, у них дочка-школярка, здається. Скільки їй зараз? Напевно, років 15.
– А дітей від першого шлюбу свого, значить, кинув?
– Ну, якщо чесно, всі роки він намагався з нами спілкуватися. Гроші привозив нам чималі. Мати навіть і на аліменти не подавала, по-моєму. Дзвонив постійно. До школи приїжджав, ходив біля неї кругами постійно. Подарунки передавав через бабусю. Хоча я йому говорила, що мені нічого від нього не потрібно! Навіть і зараз намагається щось там налагодити, каже, що хоче нам допомогти, чим зможе. Почуття провини у ньому, мабуть, залишилося по сьогоднішній день. Ну так йому і треба! Я йому пробачати щось не збираюся. Тому що він – зрадник. Залишив дружину і двох маленьких дітей!
– Але ж виходить, що дітей-то принаймні не залишив ваш батько! Ти ж сама кажеш – і квартиру залишив, і гроші давав, і дзвонив, спілкуватися намагався всі роки.
– Ой, перестань, не треба мені було таке спілкування! Мені батько потрібен був, який мешкав разом зі мною в дитинстві. Щаслива мама, повна сім’я. Він все зруйнував заради своєї примхи. Ну і нехай буде щасливий тепер без нас – якщо зможе.
Чи мають право діти в подібних випадках ображатися на батька – не за себе, а за те, що він “зрадив їх маму”? Зруйнував сім’ю, можливо, мама занедужала, а він думав лише про себе, чомусь з дітьми не пішов?
Або ця справа стосується виключно матері, і ображатися чи ні може тільки одна вона, а Ірина поводиться нерозумно? Мені важко зрозуміти Іру. А чи правильно вона чинить?
Джерело:ukrainians.today