Їздила на кладовище в село, де народилася. Там поховані всі мої рідні. Викликала таксі. Таксист довіз мене до кладовища, я не стала його тримати, домовились, що я йому потім зателефоную. Спочатку було тихо, а потім пішов дощ і сніг,і я дуже замерзла. Дістала телефон, щоб викликати таксі.
А там поганий інтернет і зв’язок. Я включила телефон, а він наче сказився. Стрибає зі сторінки на сторінку, то в ФБ заходить, то у вайбер, то щось пише. Піймати якусь сторінку неможливо.
Нарешті мені таки, з горем пополам, вдалося вирубить інтернет. Стала дзвонити, зривається. Перезагрузила – те ж саме. Як же мені подзвонити? Кладовище в тихому місці за селом. Там не їздить транспорт, нема дороги.
Пройшло не більше п’яти хвилин. Оглядаюся, їде машина-таксі. Їде прямо до мене. Я подумала, може хтось до Люди на могилку їде. Але ні. В машині один водій. Та й така негода. Метрів за десять від мене машина зупинилась, вийшов молодий чоловік, привітався і пішов до могилки поруч. Я бачила, як він клав цукерки.
А потім ми мовчки стояли під дощем. Якби це була просто машина, а не таксі, я б не заговорила до того чоловіка. А так наважилась: – А ви не в Згурівку будете їхати? – В Згурівку. – А мене не підвезете? – Звичайно, підвезу. В машині було дуже тепло. Він привіз мене додому. Гроші брати категорично відмовився. Коли я виходила, він сказав: – Їм же там добре. Правда? – Правда. “І вони нас оберігають і турбуються за нас”, – подумала я і посміхнулась.