Сиджу от на кухні, дивлюсь у вікно на сніг, що мете вже другу добу, і не можу заспокоїтись. Знову в душі такий сум, що хоч сядь та плач.
А все через вишиванки, які шила з весни, як з Великодня глянула на людей у сорочках в церкві, і подумалось “А зроблю своїм дітям і онукові гарний подарунок на Різдво. Щоб мали пам’ять про мене та про наші традиції”.
На Львівщині український одяг – то святе. І не важливо, чи багатий, чи бідний – кожен поважає свою культуру і має хоча б одну вишиту сорочку чи сукню.
Але невістка, Марта, бачте, з іншого тіста. Вона мені ще з самого початку не дуже подобалася, але що казати – син закохався, одружився. Вони живуть в Одесі, бачимося рідко, а як приїжджають, то Марта завжди якась гордовита, крутить носом.
– Це що?
– Бограч
– Та він такий жирний, що вже дивлюся на нього – то аж нудить! Ще не вистачало гастрит заробити!
Я тримаю невеличку господарку, маю і молоко, і сир домашній, і масло. Однак, Марта гидує навіть каву пити з домашніми вершками. Каже, що псує весь смак і ще смердить стайнею!
Вона ж мені тоді й сказала, як познайомилися: “Мамо, я сучасна жінка, і я не живу цими старими традиціями. У нас в Одесі все не так.”
Але я ніколи нічого не казала, бо син просив. Та коли вже вишила три сорочки – для Олега, для Марти і для онука Андрійка – то щиро раділа.
Трудилася ночами, очі сльозилися, бо зір вже не той. Узори підбирала, щоб пасували кожному. Для Олега чорна з червоним, як для справжнього чоловіка. Для Марти – біла з синім квіткові узори, ніжна, щоб і її прикрасити. А для онука – маленька, зелено-червона, бо він же ще хлопчик непосидючий. Коли думала про них, легше ставало жити.
І от на Різдво приїхали вони. З самого ранку накрила стіл, все, як має бути: кутя, узвар, вареники, голубці. Але найбільше чекала, коли подам їм подарунок. Поставила коробку під ялинкою. Думаю: “От вийде Марта з онуком, а я такий сюрприз влаштую”.
Та де там! Дістаю ту коробку, відкриваю і кажу:
– Ось, діти, це для вас. Подарунок від щирого серця. Вишивала довго, аби на Різдво всі гарно виглядали. Одягнете завтра на службу до церкви?
А невістка як глянула, так лице аж змінилось. Губи скривила і каже:
– Мамо, що це таке? Ви жартуєте?
– Як це що? Вишиванки! То ж наша традиція, рідне все, з любов’ю для вас.
– Вибачте, але таке носити не буду. Це якась шароварщина. У нас в Одесі такого не носять.
Син мовчить, як води в рот набрав, а Марта далі:
– І Андрійкові не одягнемо. Не хочу, щоб з нього сміялися. Я дитині свої правила ставлю.
Тут уже мені сльози на очі набігли, але стрималась.
– Марто, то ж не просто сорочка, то моя душа вишита в кожній нитці. Це ж історія!
– Ваша історія – не наша, – відрізала невістка. – У нас інші цінності. І взагалі, не збираюся позоритися в такому.
Глянула я тоді на сина, а він опустив очі. Нічого не сказав. Ні слова на захист мене чи наших традицій. Малий онук бігав біля ялинки, щось собі мугикав, і я подумала: “А може, він колись виросте і зрозуміє бабусю?”
Бо як гляну на Марту, то надії вже нема. Погостювали вони лиш 2 дні та 25 грудня ввечері поїхали назад в Одесу. А вишиванки мої так і лежать у коробці.
Відколи поїхали, серце не на місці. Виходжу зранку надвір, дивлюсь на сніг і думаю: де ж я помилилася?
Чому нині людям традиції не потрібні? Невже так важко одягти ту сорочку хоча б на свято, щоб зробити приємно тій, хто для тебе старається?
Знаєте, я не злюсь на невістку. Вона просто інша. Але ж син… Чому він мовчав? Чому не сказав “Мамо, дякую”? Невже не можна було підтримати мене хоч раз?