Теплий дощ омивав спраглі поля та засмучені квіти. Жалобна процесія стояла під парасолями, мовчки слухаючи спів священика та хору. У присутніх були скорботні вирази обличчя, лише у Карини текли сльози. Їй насправді було шкода бабцю Ярину. Вона була бабцею її чоловіка Руслана, але Карині подобалося відвідувати стареньку.
Після паркого асфальту та шумного міста на природі краще дихалося. Саме серед цього розмаїття трав з’явилася перша збірка її віршів… Бабця Ярина любила частувати гостей липовим чаєм зі своїми смаколиками, які вона випікала у сільській печі.
Здається, і зараз на своєму останньому шляху вона шепоче до Карини: «Не засмучуйся, дитинко, все гаразд. Я завжди буду з вами та допоможу вам». Настала мить прощання.
Підійшовши ближче, Карина щиро заплакала. Старенька бабуся лежала, ніби спала. Розпач та жаль огортав жінку, аж поки Руслан не відвів дружину. Після поминок зібралися у затишній веранді. – Давайте вирішимо щодо спадку, – голосно мовив свекор.
– Заповіту мати не залишила, тож будинок може забрати той, хто забажає. За матеріалами – Уют. – Та кому він потрібен? Непотріб такий, що ніхто не купить. Дах протікає, підлогу час міняти. Тут ремонт влетить у копійку, ніж коштує сам будинок. – Так, будинок старий, – погодився свекор. – Продати його у цьому селі не реально, але, може, хтось захоче лишити його собі під дачу.