Плацкарт, потяг Миколаїв – Київ.
Мужик, здоровий як ведмідь, окупував другу полицю, ноги шлагбаумом перегородили прохід.
Лишніх півцентнера ваги в паркому червневому вагоні даються взнаки, він пітніє, пихтить, зрідка коситься на мене.
Врешті спускається на низ, дістає целафановий клунок, вивільняючи на плацкартні простори різнобарв’я та суголосся запахів огірків, варених яєць та іншої мівіни.
Ситно плямкаючи харчується, все ще сторожко оглядаючи мене.
Довго мнеться і зрештою таки не витримує, допитливість бере гору:
-Дєвушка, а можна у вас спросіть?
-Питайте
-Можна, да?
-Можна
-А ви билі там, да?
-Де там?
– Ну там…
-Ви про що?
– Ну просто по вам відно што ви там билі…
Билі вєдь?
Я наче починаю потрохи розуміти
-На війні?
– Ну да, там.
-Була.
– Ну вот, я так і думал, ви строгая очєнь! – випалює мужик радісно на півплацкарта.
-Тєпєрь понятно пачєму с нєй так нє по сєбє! – урочисто додає він іншим пасажирам.