Познайомилися завдяки вyльгaрному напису в туaлеті. Автор, Світлана Рідна, Волинська область. “Вісник”
Василь уже добрий десяток літ ганяє фури з товаром за кордон. Свою роботу він дуже любить. Нізащо не змінить на другу. Через неї навіть залишився без сім’ї. У той вечір, коли хотів зробити дружині сюрприз і приїхав на день раніше, ніколи не забуде.
Все було, як в анекдоті, – і коханець, що намагався сховатись у шафі-купе, і перелякані очі зрaдниці-дружини. Скільки разів з друзями голосно реготали над такими історіями. А як сам попав у халепу, було не до сміху.
Поки їздив, дружина знайшла собі іншого
Аліна, прикриваючись простирадлом, виправдовувалася, що вона ж молода, їй хочеться лaски, тепла, а Василя більше нема, ніж є, все по закордонах ганяє. Він не слухав. Бо скільки сам не потрапляв у ситуації, що десь по дорозі до нього чіплялися жінки лeгкої пoведінки чи так, нові знайомі, ні разу не перейшов тієї межі. Навіть бачити Аліни більше не хотів, зібрав свої речі – й виїхав з квартири, яку вони винаймали разом.
Пережити зраду чоловікові було важко. Він за своєю натурою однолюб. Чого подався у далекобійники? Не заради романтики. Мав мрію: збудувати гарний дім, викопати біля нього ставочок і щоб Алінка обдарувала його дітками. Потерпіти незручності з найманим житлом треба було ще років три-чотири, не більше. А дружина не дочекалася. Вася знову і знову пережовував у голові ті думки.
Минали місяці, а душа все не знаходила спокою. Ось уже й документи прийшли на розлучення, Аліна подала. А він усе не розумів причини її вчинку.
Того вечора Вася вирішив заночувати не в машині, а в мотелі у невеличкому волинському містечку під кордоном з Польщею. Поставив фуру, а сам спершу зайшов у кафе чогось перекусити. Поки готували їсти, пішов у вбиральню помити руки. Біля унітаза мимоволі очі вперлись у надпис на стіні: «Оля, 19 років. Виконаю усі твої примхи в лiжку, в мaшині й навіть тут». І номер телефону.
«Ну що тим дiвкам бракує?» – сварився подумки. А потім набрав номер, щоб виказати все, що думає, його власниці. Але коли припинилися довгі гудки і на тому кінці дроту почувся ніжний дівочий голос, Васю на мить аж заціпило. «А хто я їй – тож не батько і не брат, яке я маю право щось казати?» – подумав і хотів уже покласти слухавку, але дівчина перехопила ініціативу:
– Що, ви теж за оголошенням? Розчарую: змінила профіль – пішла в монастир. І почулися короткі гудки.
Помста за відмову
Васі ніби довбнею хто дав по голові. Він усю ніч не міг заснути, і тільки засвітало, набрав той самий номер. І поки Оля знову на нього лаялася, випалив:
– А давай кави разом вип’ємо?
Чому з нетерпінням чекав на ту зустріч, сам не розумів. Малював в уяві риси обличчя незнайомки, волосся, фігуру. Але вже восьма ранку минула, ще п’ятнадцять хвилин, півгодини – дівчина все не йшла. Вася попросив офіціантку, аби його розрахувала. І раптом двері кафешки прочинилися – на порозі з’явилася худенька білявка з широкою посмішкою.
– Оля? А я Вася, – побачивши ствердний кивок дівчини, відрекомендувався. – То як, по кавусі?
Вони пробалакали добру годину. Оля розповіла, що той огuдний напис у туaлеті зробив її колишній хлопець. Ще й у номери до далекобійників попідкидав оголошення такого ж змісту. Так помстився за те, що не погодилася з ним на “на блuзькість”у квартирі друга.
Вона спочатку ридала через вyльгарні пропозиції, якими її засипали по телефону, потім узагалі вирішила не брати слухавку, якщо телефонував хтось із незнайомого номера. Але дні минали, а дзвінків менше не ставало. Вже думала міняти номер. І коли подзвонив Василь, Оля вирішила востаннє відповісти, аби хоч на комусь нарешті зігнати свою злість.
– А ти виявився нормальним… – підсумувала.
Вася теж кількома словами розповів про своє невдале одруження, про те, що вже залив фундамент під хату, але руки опустилися й не хочеться зводити стіни. Вони все розмовляли й розмовляли, а час непомітно летів. Аж Василю став надзвонювати шеф, чи вже скоро той кордон переїде, бо замовники хвилюються.
– А можна, я тобі ще подзвоню, як в Україні буду? – запитав.
– Ну, давай. В принципі, я не проти, – відповіла Оля
Вася ніжно чмoкнув її у щічку, розрахувався за каву й вибіг. За мить він уже заскакував у кабіну фури і голосно, на всю вулицю, сигналив, ніби прощаючись: «па-па».
Марш Мендельсона під сопілку
За кілька тижнів телефонного спілкування Василю знову захотілося побачити Олю. Потім ще і ще. Якось мимоволі познайомився з її батьками, став привозити їм з-за кордону гостинці. А одного разу зрозумів, що не хоче відпускати Олю від себе. Й, власне, їхати кудись далеко, без неї, теж бажання нема. Словом, упіймав себе на думці, що закохався!
Про Аліну, яка розбила йому серце, не згадував уже давно. А на двадцятиріччя дівчини зазвучав і марш Мендельсона. Правда, тоді грали його на природі й лише на сопілці – так Василь зізнавався Олі у коханні під музичний акомпанемент свого друга. А за два місяці відгуляли справжнє весілля.
Разом вони вже прожили п’ять літ – і ні разу не пошкодували про свій вибір. Василь закінчив будівництво хати й звільнився з роботи, адже більше не хотів залишати молоду дружину одну так надовго, поки їздить Європою. Він відкрив власну невеличку фірму й нині займається вантажними перевезеннями в межах України.
Тим часом Оля в декреті, бавить їхнього первістка-синочка. Про той вечір, коли Василь побачив непристойне оголошення в туaлеті, згадує з усмішкою: якби не злий жарт ображеного Олиного кавалера, він би промчав повз своє щастя.
Джерело:intermarium.com.ua