Той день Ліля згадувала кожного дня протягом 14 років. Був останній день зими, коли вона народила донечку.
– Ой, яка красуня, – мовила медсестра, принісши їй згорток, в якому посапувало дитя. – А яке волоссячко має.
– Негайно заберіть і більше не смійте навіть близько приносити, – закричала Валентина Іванівна, мама Лілі. – Ми ж написали відмову.
– Мамо, заберімо її, – заплакала Ліля. – Вона ж моя дитина.
Однак мати, сильна і вольова жінка, яка звикла, що в сім’ї її повинні слухатися абсолютно всі – від чоловіка до старого кота, мовчки виштовхала з палати медсестру і, повернувшись, так подивилася на дочку, що вона й слова не посміла більше сказати.
Студентка-першокурсниця, закохавшись, довірилася викладачеві, про якого гуляла слава знаного любителя юних красунь. А коли дізналася, що чекає маля, то він із криком прогнав її. Мовляв, йди до того, від кого нагуляла дитя. Тож Ліля поїхала до батьків. І мати повела її до лікаря, проте там сказали, що робити щось надто пізно.
Ось так вона народила дитинку, а її мати тим часом написала відмову від дитини від її імені. І віддала лікарям, сказавши, що писала донька. А через чотири дні забрала Лілю і повезла в санаторій, після якого перевела в столичний інститут. Там вона завершила навчання і влаштувалася на роботу у відому фірму, де швидко здобула авторитет серед колег і очолила відділ. Згодом придбала житло, автомобіль, стала літати за кордон у відрядження і на відпочинок.
– Доню, час і про особисте життя подумати, – не раз казала мати. – Роки йдуть, і ми з батьком хочемо вже поняньчити онуків.
– Та ще встигну, – всякий раз відповідала Ліля. – Он із дівчатами зібралися в Емірати на відпочинок…
Згодом були Єгипет, Індія, Таїланд, знані курорти Європи. Додому Ліля поверталася відпочилою, з купою фотографій та подарунків для рідних і друзів. Лише мати все частіше зауважувала в очах доньки тихий смуток. Літня жінка розуміла, що його причина – у невлаштованому особистому житті, і все частіше нагадувала доньці про заміжжя. А одного разу, коли мати знову завела таку розмову, молода жінка не стрималася і розридалася.
– Та не хочу я нікого, – плакала вона. – Знаєш, про що я мрію? Хочу знайти свою доньку. Ту, яку ти забрала у мене і віддала чужим людям. Я шукаю інформацію про те, хто її вдочерив, проте не можу знайти. Допоможи мені, мамо! Ти ж обіймала тоді високу посаду і можеш звернутися до людей, які в ті часи керували дитячим будинком, службою у справах дітей… Я хочу повернути свою доньку. Я кожного дня згадую той день у пологовому.
Тієї ночі Валентина Іванівна довго-довго стояла на балконі і витирала сльози. Жінка зрозуміла, що саме вона завдала найбільше горя рідній дитині, і над усе хотіла допомогти Лілі.
– Я змарнувала життя своїй доньці, – шепотіла вона. – І я повинна виправити свою помилку.
Вранці вона кинулася до тих людей, які 14 років тому керували солідними структурами їхнього міста. І через півтора тижня мати й донька знали, що дівчинку, яку вони залишили у пологовому будинку, вдочерило подружжя з одного з райцентрів Волині. І Ліля поїхала туди. Страшенно хвилювалася і все продумувала, як зайде до хати, що скаже тим людям, як пригорне до себе доньку.
А коли приїхала, то з’ясувала, що прийомної матері її доньки декілька років немає на цьому світі. Тож її виховував прийомний батько. Чоловік мав у місті два магазинчики, і з того вони жили. Ліля, познайомившись із ним, запропонувала допомогу з поставкою товарів. Так вони почали співпрацювати, а згодом і подружилися. З часом Ліля стала бувати в квартирі Миколи, спілкуватися з його донькою.
– Я бачив, що ти чудово ставишся до моєї Катрусі, – сказав якось він Лілі. – І коли донька запропонувала одружитися з тобою, то, трішки подумавши, зробив тобі пропозицію стати моєю дружиною. Донька потягнулася до тебе і якось непомітно почала називати тебе мамою. А якось я став свідком того, як сусідка, запитуючи щось у Каті, назвала тебе мачухою. Вона ж різко відповіла, що ти не мачуха, а мама. І тоді у мене наче пелена з очей спала – та вона ж точнісінька твоя копія! Тоді прийшла думка щодо того, що товари ти поставляла дуже дешево для моїх магазинів і я почав здогадуватися, що ти – рідна мати Катрусі…
– Так, коханий, твоя правда, – мовила вона. – І я щиро дякую Господу, що мою доньку всиновив ти. Хто знає, як склалося б її життя, якби вона потрапила до іншої сім’ї. А ще – кожного вечора я дякую Всевишньому за те, що нині ми усім разом. Також я хотіла тобі сказати, що незабаром у нас буде дитина. І коли малеча народиться, розповімо Катрусі усю правду, добре? Нехай вона знає, що у неї дві мами.
– Звісно, – відповів щасливий чоловік і міцно обійняв дружину. – Колись ми спеціально переїхали з дружиною в це місто, бо Катрусі «добрі» люди розповіли, що вона прийомна. Ото ж вона буде щасливою, коли дізнається, що ти мати, яка її народила.
Автор – Ксенія Фірковська, за матеріалами – t1.ua
Фото ілюстративне