Ми свого сина вимолили у Бога. Я чотири рази вагітніла, та виносити дитину не могла. Вже надію втратила. І ось в 38 років, коли ми вже змирилися, що житимемо вдвох, я дізналась про свій цікавий стан. Так на світ з’явився Руслан. Ми були на сьомому небі від щастя.
Саме тому давали синові все, що могли. Він мав найкращі іграшки, відвідував всі гуртки, їздив в дорогі табори. А згодом ми відправили Руслана на навчання. Він вступив на юридичний. Проте вже через рік сказав, що хоче покидати навчання.
– Це не моє покликання, я буду фотографом! Купіть мені техніку!
Ми підтримали сина. Він покинув університет. Почав навчатися фотографії. Та вже за рік охолов до цієї справи. Сидів цілісінькими днями за комп’ютером. Тоді чоловік вмовив його влаштуватись на роботу на фірму до його знайомого. Так Руслан почав хоч трохи заробляти. Звісно, гроші він витрачав на себе, в дім ні копійки не приносив. Та й ми не просили.
Врешті ми прийняли серйозне рішення. Продали будинок моєї мами та й купили Русланові квартиру в гарному районі. Подумали, що життя окремо піде йому на користі. Якийсь час син лише гуляння влаштовував, мало не щодня в нього друзі збиралися. Та тоді на щастя звилась Оля. Вони почали зустрічатися. А вже за рік побралися, адже невістка завагітніла.
Синові критично бракувало грошей, тому ми їх увесь час підтримували. Давали на комунальні, привозили продукти. А якось за вечерею мій чоловік сказав:
– Коли ми вже для себе поживемо? Коли свою мрію втілимо?
– Яку саме?
– Ти ж хотіла будиночок на околиці. Щоб садок маленький був, квітний і айстри.
Я й справді дуже хотіла, аби ми зустрічали старість в такому місці. Щоб онуки до нас приїжджали на вихідні. Та роки минали, а ми й далі всі гроші синові віддавали. А якось він прийшов і заявив:
– Мамо, віддай мені пенсійну картку! Нащо вам з татом стільки грошей?
– Ми ж однаково тобі їх віддаємо.
– І для чого всі ці махінації? Я самий зніматиму.
Я віддала картку. Не хотіла сперечатися. Хоча пенсія в мене чимала – 8 тисяч гривень. Нам такі гроші зовсім не завадять.
Роки минали і якось мій чоловік прийшов і радісно повідомив.
– Все, я знайшов будинок мрії! Знайомий продає.
Чоловік відвіз мене. Це було й справді казкове місце. Саме про таку хатину ми мріяли. Відразу сказали, що купуємо її, а тоді виставили на продаж нашу квартиру. І ось, коли вже знайшовся покупець на наше житло – ми розповіли все синові.
– Ви не можете самі розпоряджатися квартирою. Вона і моя!
– Ми ж купили тобі житло!
– І що? Розумієте, ми хочемо переїжджати до Варшави. Там більше можливостей для нас і для дітей.
– Але як ти зможеш виїхати?
– Я вже про все домовився. Квартиру продаю. Але цих грошей нам забракне. Ви маєте свою також продати.
– А де ми жити будемо?
– Поки поживете в селі. Там в Олі хата є. А згодом до нас приїдете!
Раптом я побачила, як обличчя мого чоловіка змінюється. Його буквально трусити почало:
– Ми все тобі дали. Навіть більше! Як ти смієш ще щось вимагати? Хочеш батьків на дорозі на старості залишитися.
Вони посварилися страшенно. Руслан поїхав. Згодом подзвонив і сказав, що він ніколи не пробачить, якщо ми не допоможемо. І якщо його заберуть на війну – це буде на нашій совісті. І скажіть, як нам далі бути?