Інтернет видання blog.uaword.top з посиланням на bbc.com, повідомляє.
Юрій втратив ногу, але не волю до боротьби.
Він дивом вижив під час ракетного обстрілу. Його командир загинув на місці.
Юрій встиг попередити своїх товаришів, а сам заховатися не встиг.
“Я був у самому епіцентрі удару”, – розповів він мені зі свого лікарняного ліжка в Дніпрі.
“Якби це залежало від мене, я б зараз встав і пішов воювати. Мене дуже засмучує, що мої хлопці там, а я лежу тут, і нічим не можу допомогти”, – каже він.
Його праву руку скріплює спеціальна конструкція для відновлення кістки. Хірурги намагалися врятувати ліву ногу, але кажуть, що пошкодження були надто великі.
Цьому 21-річному юнаку знадобиться протез ноги, якщо він хоче повернутися на передову.
Але тих, кому протези конче потрібні, – і солдатів, і мирних жителів – зібралася ціла черга.
“Україна потребує додаткової допомоги для закупівлі модульних компонентів протезів”, – каже Євген Чеглаков з Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю.
“Бюджет країни у цій сфері сформували ще до війни, і напад РФ у ньому не передбачали. Одне з наших головних завдань – якнайшвидше відновити втрачені функції поранених і повернути їх до повноцінного життя”, – додає він.
Масштаби проблеми оцінити складно. Ми звернулися до Міноборони України за коментарем, але вони поки що не відповіли.
Лікарня у Дніпрі – найближча до лінії фронту, і лікарі тут отримали вказівку не казати, скільки поранених солдатів вони лікують.
Наш візит відбувається під пильним наглядом працівника пресслужби, нам також заборонено ставити будь-які запитання щодо жертв або загибелі цивільних.
“Там просто пекло”
Минулого тижня президент Зеленський заявив, що на фронті щодня гинуть 60-100 українських військових, ще близько 500 — отримують поранення.Хірурги й фельдшери кажуть, що більшість з них мають осколкові поранення.Медики з Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова (ПДМШ) часто першими надають допомогу на передовій на Донбасі.”Там просто пекло”, – каже мені Геннадій Друзенко з ПДМШ.”На відміну від того, що ми бачили на Київщині, вогнепальних поранень майже немає – лише страшні каліцтва від снарядів, мінометів, бомб і гранат. Жахливо, як просунулися технології вбивства”.”Я бачу пацієнтів із сташними травмами”, – каже хірург-ортопед, професор Дніпропетровської державної медичної академії Олександр Лоскутов.Він працює цілодобово, щоб врятувати якомога більше людей. Іноді приймає до 80 пацієнтів.”Не всіх можна врятувати”, — тихо каже він.Але рішення для тих, хто втратив кінцівки, потрібно шукати всередині країни, а не відправляти пацієнтів до лікарень за кордон, вважає Лоскутов.
Ми приїхали на протезний завод у Дніпрі, який заснували ще у 1944 році. Тут готові нарощувати виробництво.
“Людину, якій ставлять перший протез, треба навчити ним користуватися. Це як з велосипедами: недостатньо просто дати велосипед. Хтось має навчити, як їздити”, – каже директор заводу Олексій Штанько.
“Коли людина потрапляє до нашого стаціонару і бачить, що у когось теж немає обох ніг чи руки, вона розуміє, що життя триває. Сучасні технології дозволяють жити нормально”, – додає він.
Є й неймовірні історії успіху: майстерність хірургів рятує кінцівки.
Сергій був поранений під час оборони Маріуполя.
Мені показали знімки його травми. Більшість гомілки просто зникла, але хірурги використали частину його стегна, щоб відновити її.
“Шанси були невеликі”, – каже він мені.
Його дружина Юлія не чула про нього два тижні, а потім їй зателефонували і сказали приїхати до шпиталю.
Протягом усього інтерв’ю вона тримає Сергія за руку і відпускає лише раз, коли він захотів показати мені, що може ходити на короткі відстані.
“Це диво”, – каже Юлія.
Але, як і Юрій, Сергій думає лише про повернення на фронт. Він вважає, що реабілітаційні центри по всій Україні заповнять такі самі розчаровані солдати, як він.
Я запитаю Юлію, що вона думає про це.
“Я повністю підтримую свого чоловіка. Я готова рухатись далі й підтримувати все, що він збирається робити”, – каже вона мені, тримаючи Сергія за руку.
Збитки й травми від цієї війни поєднуються з сильною волею до подолання її наслідків. І багато благодійних організацій готові допомогти.
Але знадобляться гроші й час, щоб черговий жорстокий конфлікт не переслідував ще одне покоління солдатів.