З огидою він подивився на двох її дітей і сказав, що він «цих лобуряк годувати не збирається». Ох, і мали про що поговорити у селі, коли Йванова удовиця, не добувши у траурі й року, злигалася з якимсь молодиком з міста. Люди казали, пропала баба. Геть голову втратила. Женишок її приїхав у село лише один раз…

Ох, і мали про що поговорити у селі, коли Йванова удовиця, не добувши у траурі й року, злигалася з якимсь молодиком з міста. Люди казали, пропала баба. Геть голову втратила. Женишок її приїхав у село лише один раз. Походив світлицею (а Іван покійний був ого-го яким господарем – залишив по собі одну з найкращих і найбагатших садиб у селі), з огидою подивився на двох її дітей і сказав, що він «цих лобуряк годувати не збирається». Тож вдовиця, ніби причумлена, погодилася, що її сини – лобуряки, й у той же вечір покинула їх напризволяще заради свого коханця.
***
10-річний Семенко дивився, як мати гарячково збирається: губи у нього тремтіли і кривилися, сльози текли по замурзаних щоках. У нього серце рвалося від болю, вже б давно з риданням кинувся неньці в ноги, але брат стримував. 15-річний Василь наче у гранітну скелю перетворився, міцно ухопивши за плечі Семенка.
Вже й двері за матір’ю зачинилися, а вони все стояли. Мовчали. Відпустило лиш тоді, коли до них з голосінням «Ой, горе ж яке! Ой, сироти ви бідові!» кинулася перелякана сусідка. За трохи зійшлися й інші жінки – плач не вщухав аж до півночі.
Залишилися брати хазяйнувати самі. Василь, і так змалку не говіркий, геть став відлюдькуватим. Навіть до брата не озивався. Семен був м’якший характером, тож ще рік чекав та виглядав матір. Не міг повірити, що вона їх назавше покинула, і сподівався, що от-от повернеться. І тоді він кинеться до неї, міцно-міцно обійме і вже ніколи нікуди не відпустить…
…Семенові минуло 14. І вже рік минув, як він хазяйнував один. Брат поїхав на заробітки і пропав. Для Семена це трагедією не стало: відтоді, як мати їх покинула, Василь зачерствів душею і навіть брата не визнавав. «Значить, так мало бути», – думав хлопець і брався до роботи. А тієї роботи було стільки, що він з ніг падав: три корови, коні, свині, птиця, городи. Господарку тримав таку ж, яка була ще при батькові. «Аж шкода на нього дивитися, хоч би не охляв – дитя ж іще», – почали хвилюватися родичі та сусіди і перед Покровою зібралися на таке собі невелике віче.
Від бутля сивухи лиш на дні залишилося, а люди все ще радилися, як Семенкові життя влаштувати. Чомусь нічого путнього їм у голови не приходило.
– А може, кхе-кхе, женити хлопаку? – буркнув, кахикаючи, дід Панас, витягаючи з рота люльку. – Он у сусіда мого, Луки, дочка Нюшка вже давно у дівках засиділася. За 25, здається, перевалило… Усі сльози, бідака, вилила, виглядаючи сватів. Може, то доля у неї така – дочекатися, поки наш Семенко підросте, га?
І враз усі загалділи, повеселішали:
– Таки так, таки хороша думка, Панасе! Підемо, побалакаємо, дасть Бог, після Покрови Нюшка рушники подасть. А у хлопаки вже набухає де треба, справиться! – загиготіли чоловіки.
***
П’яні «свати» завалилися у хату вже поночі. Переляканий і скуйовджений господар у самих лише підштанках стояв і лупав очима. Він і так зі сну мало що розумів, а коли побачив малолітнього жениха, то взагалі оторопів. Але за якийсь час, почухавши потилицю, таки покликав Нюшу – мовляв, нехай вона вирішує. Як скаже, так і буде.
І тут сталося неймовірне – Нюша погодилася вийти заміж! Мати зойкнула, побачивши цю картину: її висока і статна донька заручається з дитиною: кирпатою, веснянкуватою, ще вуглуватою… Пізніше Нюша пояснила своє рішення. Виявляється, раніше, ще у ніч перед Різдвом, вона, як годиться, загадала собі сон. На судженого. Але наснився їй лише гурт дітей, які гралися під лісом. І от бачить Нюша, як до неї звідти біжить один хлопчик. Хоч і височенький, але худючий, як жердина. Кирпатий ніс, все обличчя обкидане коричневими веснянками. Бере її за руку і щось говорить. Слів не почула, а далі прокинулася. «Дурне сниться!» – подумала тоді і забула.
А сьогодні, коли свати виштовхали наперед цього хлопчину, враз той сон згадала. Аж ахнула – саме він їй тоді наснився! Тож заглянула в очі жениху (а Семен погляд мав спокійний, твердий) – і вирішила, що це… доля.
Весілля толокою справляли. А скільки гостей прийшло! Мало не з усіх навколишніх сіл зійшлися люди подивитися на цю незвичну пару. Потім мали про що поговорити, бо місцеві пліткарки очікували побачити нещасну, заплакану наречену, яка від сорому і очей не підніматиме. Натомість бачили усміхнену «дівулю», яка просто сяяла від щастя. «Неподобство! – плювалися від роздратування баби. – До чого це світ котиться? Либиться, як дурна, коли годиться вмирати від сорому!»
***
Після весілля Нюша перебралася до Семена: навела порядок у хаті, перепрала всі речі. Жили тихо, спокійно – ласих до пліток людей у своє життя не пускали. Семен, певно, у батька свого вдався – вправно господарював. А може, і звик тягнути ту лямку: як не крути, а дитинство його закінчилося у 10 років. І мужнів він на диво швидко. Не встигла Нюша отямитися, як через рік перетворився її хлопчик у справжнього красеня. Вже й дівки на виданні почали його поглядами проводжати, молодички бісики пускали. Хоча по роках – дитина дитиною! Бувало, заграється із сусідськими ровесниками: бігає, скаче, кричить, а Нюша у віконце за ним спостерігає. Милується його чубом блискучим, ямочкою на підборідді, станом високим. І так стане їй любо, що вже тук-тук у шибку – і пальчиком до себе спокусливо манить. Семенко прибіжить, скочить на піч, поворкує з нею по-чоловічому і назад до хлопців – гра ж бо ще не закінчилася…
Ще не було Семенові й 17, як Нюша народила йому дочку, а через рік і сина. Але не довго щастя тривало – почалася війна, Семена забрали на фронт. Скільки то плачу після того було, скільки горя і туги! Вкладе Нюша дітей спати, а сама до скрині: туди поклала Семенові сорочки. Вона їх і не прала з того вечора, спеціально залишила, щоб вдихати його запах, згадувати і гаряче молитися…
І таки випросила у Бога життя для свого Семенка! Повернувся він, хоч поранений та контужений, але живий! Після війни у колгоспі на млині став працювати, заради цієї роботи навіть грамоті навчився, бо ж у дитинстві в школу так і не потрапив. Ті, що спочатку насміхалися з Нюші, мовляв, стара діва на хлопця безвусого спокусилася, замовкли всі враз. Заздрити їй почали, бо ж такого, як Семен, ще пошукати. А скільки дівчат молоденьких біля нього крутилося, спокусити намагалися! У селі після війни з чоловіками була велика проблема. Нюша лише гірко зітхала та на свої зморшки у люстерко дивилася. Але Семен увечері прийде, обійме, смуток розвіє – Нюша знову рада-радісінька. Відчуває, що Семенко кохає лише її!
***
Спливли роки. Ось уже й старша дочка Семена та Нюші Варя подалася шукати кращої долі аж у столицю. Додому навідувалася постійно. І треба ж було такому статися, що якось на вокзалі, чекаючи потяга, розговорилася з якимсь поважним, солідного віку чоловіком. Почувши, з якого села Варя родом, він зблід і аж заточився. Справжнім же потрясінням для обох стало те, що вони є родичами – це був Василь, рідний брат Семена! Звісно ж, брати після того відновили зв’язок і ще не один рік навідувалися один до одного у гості.
Дід Семен помер першим – відкрилися старі рани. Нюша ще п’ять років опісля горювала та все молилася, щоб швидше з ним на тому світі зустрітися…
Юлія САВІНА,
Волинська область

Джерело