Минулого року підготовка до Різдва почалася ще на початку грудня.
Свекруха вчергове вирішила, що я маю “помагати” з хатніми справами. Спершу треба було прибрати в будинку: перемити всі вікна, попрасувати штори, навести лад у шафі, почистити та повибивати килими. Потім ще на дворі лаж навести – підмітання, перекладання дров, паркан підфарбувати, сухе гілля порубати і спалити та ще мільйон “важливих” справ.
– Та хто ж то має зробити, як не ти? Андрію ж не до того, він працює, – сказала Ірина Степанівна, коли я якось натякнула, що також маю багато справ.
– А я не працюю? У мене на носі семестрові контрольні, перевірки. А ще діти хочуть зробити виставу!
– Ой, ти ж учителька! Що там тієї роботи! – відмахнула рукою.
Отак опинилася її “помічницею”. Одного дня ми навіть до супермаркету спеціально поїхали – купувати продукти на свято. Склала список, як на весілля, бо все має бути до ладу. Заплатила за все, звiсно, ми з чоловіком. Чек вийшло на дуже і дуже пристойну суму, понад 5 тисяч. Свекруха змахнула рукою – мовляв, у нас же одна сім’я, колись і ти щось таке організовуватимеш.
На кухні розкладаємо пакети, а Ірина Степанівна бурмоче:
– Головне, щоб гостям усе сподобалося, а то ще щось скажуть. Почнуть сусіди пліткувати в селі, яка я погана господиня.
– Які гості? – перепитую, бо свекруха спершу казала, що будемо ми, її сестра і все. А тут ще якісь сусіди намалювалися.
– Та сусідки, певно, зайдуть чисто на 5 хвилин. Мало що. А ти не стій тут, як дерево. Дивися, як роботи багато!
Наступного дня приїхала знову, як звичайно, щоб допомогти. Вже й не знала, як чемно сказати, що втомилася і маю справи.
Коли поралася у хаті, коли почула, як хтось зайшов у двір. Це була сусідка, тітка Марія. Вони зі свекрухою завжди любили потеревенити та кісточки іншим пообмивати.
Спочатку не звертала уваги, аж поки не почула своє імя. Віконце в кімнаті якраз було відчинене, тому тихо підійшла до підвіконня та й заховала за шторку
– То, кажеш, всі зберетеся? Як на Великдень, буде повна хата?
– Ой, звiсно! – сміялася пані Ірина. – Галя з чоловіком приїдуть, Микола з жінкою, діти всі. А ще моя сестра на відпустку з Італії вертається. Хочеться, щоб гарно було, як у людей
– Та то ж добре. А Олена твоя теж буде?
– Ой, ні, нащо вона тут? – відмахнулася свекруха, ніби та розмова взагалі її не цікавить. – То ж тільки зайва метушня. Їй і вдома є чим зайнятися.
– Та невже? Думала, вона тут завжди при ділах.
– При ділах, при ділах, – Ірина Степанівна не втрималась від саркастичного сміху, – Ну так, поприбирати, та щось допоможе – то будь ласка. Але за стіл садити? Та ну, ще почне сперечатися або зіпсує настрій. Ні, я хочу, щоб усе було гарно, по-сімейному.
Коли почула ту розмову, в середині щось обірвалося. Дотерла стіл, поставила ганчірку на місце. Якраз до хати зайшла свекруха.
– А ти чого ганчірку залишила?
– А вам більше не допомагатиму!
– Це що за заявочка? Скоро Різдво, треба все зробити ідеально!
– Ідеальним буде і без мене. Ви ж вирішили, що за столом для мене місця немає.
Того ж вечора вирішила все для себе. На свята поїду до своїх батьків, до тих, хто завжди чекає щиро. Святкування з рідними нагадало, як це – почуватися бажаною. Сиділи за столом, співали колядки, згадували веселі історії.
І я зрозуміла, як багато чого втратила за ці роки, обираючи родичів свекрухи, де мені немає місця.
Цього року ми з чоловіком знову плануємо святкувати Різдво з моїми батьками. Андрій підтримав мене, сказав, що теж хоче спокійного свята без зайвих драм. Тільки от Ірина Степанівна досі телефонує та просить допомогти біля хати. Я вже зі злості її номер телефону заблокувала. Невже вона рік тому не зрозуміла, що я вже ні ногою в ту хату?